Наш співрозмовник – перший заступник Генерального конструктора – Генерального директора КБП з системного проєктування Олександр Павлович Кушнарьов, якому нещодавно виповнилося 50! Щоб розмова вийшла змістовною і при цьому не затягнулася, ми заздалегідь спроєктували інтерв’ю. Тобто вирішили показати нашого головного проєктанта у трьох проекціях на площину газетної шпальти, хоча для багатогранної фігури навіть кінопроекції буде замало…

Проекція 1. Перші кроки

–  Олександре Павловичу, ким ви мріяли стати у дитинстві? Мабуть, професії проєктанта у списку не було…

– Хто такий проєктант, я усвідомив тільки під час навчання на фізтеху. Але у шкільні роки мене цікавили астрономія і космос.

– Що ви знали про ракети до вступу на фізтех?

– В обсязі шкільної програми з фізики, а також в обсязі тієї дозованої інформації, яку надавали ЗМІ тогочасного СРСР – в основному повідомлення про успішно виконані пуски РН з пілотованими і вантажними космічними кораблями й апаратами, автоматичними міжпланетними станціями.

– Чи легко вам було навчатися або на шляху до складної професії ракетника зустрічалися точки біфуркації, коли хотілося перейти, скажімо, на філфак?

– Легко дається те, що подобається. Тому навчатися мені було легко, особливо на старших курсах, коли фундаментальні дисципліни поступилися спецкурсам. Тому точок роздвоєння не було, хоча, крім фізтеху, в університеті багато цікавих факультетів. Біфуркації же з’явилися на той момент, коли довелося вирішувати, куди йти після захисту дипломного проєкту. Проте я вирішив не поспішати і дав собі невелике відстрочення – пішов служити в армію. Служити довелося на Байконурі, тож університетську теорію я закріпив на практиці, беручи участь у реальних пусках космічних апаратів.

– Що дав вам армійський досвід?

– Перш за все, впевненість у своїх силах (відносини в колективі, виконання службових і професійних обов’язків), оскільки служба розпочалася відразу ж після закінчення ДДУ і, власне кажучи, була початком моєї трудової діяльності;

– можливість «на власні очі побачити за небо кроки» і навіть помацати те, що відправляється у космос;

– розуміння того, що таке космічний ракетний комплекс і в який спосіб забезпечують його експлуатацію;

– рішення про те, чим далі займатися у своєму житті: під кінець служби вирішив, що працюватиму в КБП.

Проекція 2. Перші успіхи

– Чи збігається тогочасне враження від КБП з нинішнім?

– До перших вражень від КБП я вже був дещо підготовлений (фізтех, служба на Байконурі, спілкування з працівниками КБП й інших ракетно-космічних підприємств). Але, як завжди, під час великих змін дещо хвилювало невідоме, деякий час знадобився на те, щоб зрозуміти суть моїх професійних обов’язків, а також хто і чим займається на підприємстві. Також мене вразило те, що мої однокурсники, які працюють у КБП, за час, доки я «відпочивав на Байконурі», перетворилися на досить досвідчених інженерів і конструкторів. Це, звичайно ж, було гарним стимулом для того, щоб швидше згадати, що таке стрингери і шпангоути і навіщо вони потрібні ракеті. Тоді, у 1989-му, у КБ було багато молоді, випускників різних закладів вищої освіти країни, й усі були сповнені надій і оптимізму. Якщо ж порівнювати з сьогоднішнім днем, то КБП залишається КБП, незважаючи на абсолютно інші зовнішні умови і деякі внутрішні зміни.

– З точки зору здорового глузду тонкостінний циліндр, наповнений вибухонебезпечною сумішшю, на старті повинен здетонувати. Але у якийсь незбагненний спосіб ракета виводить космічний апарат на орбіту… Загалом, питання таке: чи траплялися у вашій роботі драматичні моменти?

– Напружених моментів було багато – це і поточна робота, і відрядження, і зустрічі із замовниками. Щось виокремлювати, я вважаю, немає сенсу. А найдраматичнішим моментом була аварія у 1998 році РН «Зеніт», яка повинна була вивести на орбіту 12 КА «Глобалстар». Для мене це був перший пуск виробу, у розробленні якого я брав участь («чистий» головний обтічник, адаптер і диспенсер КА). Для КБ «Південне» це був перший великий контракт із закордонною компанією і перший комерційний пуск. Протягом трьох років наші спеціалісти розробили і відпрацювали унікальну систему, що забезпечує виведення на задану орбіту 12 досить великих (кожен з них важив близько півтони) космічних апаратів у такий спосіб, щоб забезпечити вимоги Замовника до безударності й орієнтації КА під час відокремлення та подальшого орбітального руху без їх взаємних зіткнень. При цьому також вперше було комплексно вирішено завдання забезпечення чистоти підобтічного простору і поверхонь КА. Але відмова системи керування у процесі першого пуску «Зеніт» з космічними апаратами «Глобалстар» не дала змоги довести роботу до переможного фінішу. Хоча, як кажуть мудреці: негативний результат – теж результат, і, зрештою, ми набули нових знань і безцінного досвіду.

– Українські ракети здавна змагаються з американськими, хоча останні виросли на німецькому генеалогічному древі. А чим відрізняються заокеанські проєктанти від наших?

– Якщо бути коректним, то і російські, і українські ракети «виросли» з німецької V-2 (корольовська Р-1, яку в 50-х роках виготовляв Південмаш, була її радянською копією). Тому Вернер фон Браун є «прадідом» сучасних ракетобудівників, а його дітище, ракета V-2, – «бабусею» або «прабабусею» усіх сьогоднішніх ракет.

Щодо порівняння наших проєктантів і американських: у кінцевому підсумку, завдання, яке мають вирішувати і ті й інші, однакове – зважаючи на виставлені вимоги і можливості, наявні для їх виконання, забезпечити оптимальне розроблення. Є особливості, пов’язані з організаційною структурою і традиціями. Наскільки мені відомо, організаційні структури американських компаній побудовано переважно на проєктному (від слова «проєкт», синоніми – «програма», «тема») принципі, на відміну від функціонального, який використовують у нас. Тому від американського інженера вимагають вищого рівня універсальності для мінімізації кількості учасників проєкту. Беручи участь у проєкті від початку його реалізації до завершення, американський інженер, у крайньому разі, буде і проєктантом, і розраховувачем, і конструктором, і  навіть випробувачем. Не виключено, що він попрацює й на етапі експлуатації. Але, зважаючи на результати, обидва принципи мають право на життя.

– Назвіть головну якість справжнього проєктанта?

– Перш за все, хочу процитувати Володимира Георгійовича Гудима, начальника лабораторії, а потім відділу 102: «Проєктант ніколи не повинен говорити: «Це не моє питання!». Тобто проєктант несе відповідальність за всі проблеми і питання, пов’язані з ухваленими на початку розроблення проєктними рішеннями, незалежно від того, на якому етапі реалізації проєкту вони виникли – ескізного проєкту, розроблення конструкторської документації, наземного експериментального відпрацювання, виготовлення серійної матчастини або експлуатації.

– Що, на ваш погляд, треба робити сьогодні, щоб неминуче завтра не захопило нас зненацька?

– Перш за все, необхідно забезпечити життєве функціонування як КБП, так і ПМЗ. Для цього необхідно мати хоча б мінімальний рівень замовлень. Далі необхідно поступово впроваджувати прогресивні виробничі технології, перспективні матеріали, конструкції, системи, яскраві технічні рішення, свіжі ідеї, які дозволять знизити вартість створення нових комплексів, виготовлення серійних виробів та їх експлуатації, а також підвищити їх технічні характеристики. Це забезпечить підвищення рівня конкурентоспроможності нашої продукції, і відповідно, принесе нові вигідні замовлення.

– Кар’єрне зростання вимагає зусиль. Ваші зусилля блискуче виправдалися. А в чому секрет успіху?

– Жодних секретів немає. Працюючи у КБП, менш за все думаю про кар’єрне зростання. Ніколи не прагнув посісти вищу посаду. Свої призначення на керівні посади завжди сприймав і сприймаю як певний аванс, який я ще повинен відпрацювати.

– Участь у яких проєктах принесла вам справжню радість і чому?

– Це проєкти, у яких я брав участь від самого початку їх реалізації і які було доведено до етапу експлуатації –  «Глобалстар», «Наземний старт», «Таурус-2».

Проекція 3. Перші підсумки

– Колись ви успішно займалися легкою атлетикою, а потім, вже у зрілі роки, згадали молодість і знову досягли вражаючих результатів. Це що: виклик обставинам, прагнення повернути час назад або друге дихання?

– Для коректності я б прибрав слово «успішно», оскільки олімпійським чемпіоном стати не вдалося (усміхається). Проте вдалося стати прибічником здорового способу життя. Звичайно ж, не вистачало регулярності в заняттях. А долучення чотири роки назад до ветеранського спортивного руху, який на відміну від звичайного фітнесу включає й участь у змаганнях, дало змогу, розпочавши одного разу «з понеділка», не припиняти тренувань через місяць або півроку, як це було раніше. Ветеранський спорт для мене, перш за все, це – здоровий спосіб життя, спілкування, додатковий стимул для розвитку.

– Чи підтримуєте ви спортсменів свого комплексу або вважаєте, що в ринкових умовах будь-які перешкоди роботі має бути жорстко усунуто?

– Моя думка: і на підприємстві, і в країні і в цілому необхідно максимально підтримувати розвиток масового спорту (фітнесу або фізкультури, як ми це звикли називати), у тому числі ветеранського, як це роблять у багатьох країнах світу. І повірте, що крім гуманістичних тут є й істотні економічні резони.

– Дозвольте поцікавитися які?

– Відповідь проста: здорова людина не тільки швидко копає, але й швидше розуміє, як це зробити з найменшими витратами, що у нашій проєктантській справі чи не найголовніше.

– Кого б ви могли назвати своїм головним наставником не лише в роботі, але й у житті?

– І на роботі, і в житті були і є люди, у яких я чомусь навчився і продовжую вчитися. Але все ж головними вчителями вважаю своїх батьків, не лише тому, що вони мене конкретно чогось навчили, а перш за все завдяки ним я сформував своє ставлення до людей і навколишнього світу.

– У прадавні часи Евріпід сказав безсмертну фразу: «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти». А хто ваші друзі?

–  Це ті, з ким я зростав, навчався, служив, працюю, займаюся спортом, спілкуюся. Це ті, на кого можна покластися у складній ситуації.

–  Олександре Павловичу, ви народилися у невеликому селі Дмитрівка Петропавлівського району Дніпропетровської області, але це не завадило вам стати першим заступником Генерального конструктора КБ «Південне». Більш того, у Дмитрівці народилися і виросли Володимир Сайгак – заступник Генерального конструктора самарського ЦСКБ-ПРОГРЕС, Микола Лисенко – провідний конструктор КБП, нині вчитель фізики, Василь Коваленко – науковий співробітник АНТК ім. О.К. Антонова, Іван Коробський, що загинув у 1960 році на Байконурі під час підготовки до пуску Р-16… Що це – збіг або так склалися зоряні карти?

– До всього, що пов’язано з рідною Дмитрівкою, ставлюся з особливою теплотою і вдячністю. Я думаю, що список дмитрівців, які виявилися пов’язаними з ракетно-космічною й авіаційною технікою, насправді значно ширше – є ще багато відомих працівників КБП, ПМЗ, ПХЗ.  У Дмитрівці – близько трьох тисяч мешканців, середня школа, у якій працюють висококваліфіковані вчителі. У минулому році відзначили 100-річчя від дня народження заслуженого вчителя України  І.І. Тимошивського, нашого вчителя фізики, який розпочав свою трудову діяльність ще у далекі тридцяті роки і віддав рідній школі й улюбленій справі більше 50 років, протягом яких передавав свої знання і досвід тисячам учнів.

У 70-80-ті роки учні старших класів школи проводили поглиблене вивчення фізики (вісім уроків на тиждень!) з додатковими теоретичними та лабораторними заняттями.

Якби не надзвичайна закритість у СРСР робіт щодо оборонної і ракетно-космічної техніки, яка не давала широких можливостей школярам робити свідомий вибір пов’язаної з ракетами майбутньої професії, то враховуючи географічний фактор (Дмитрівка заходиться відносно недалеко від Павлограда та Дніпропетровська) дмитрівців у ракетній техніці було б набагато більше.

Зараз естафету Тимошивського підхопив Микола Лисенко, якого ви вже назвали. Досвід роботи у КБП дає йому змогу дохідливо пояснювати хлопчикам і дівчаткам принципи реактивного руху та знайомити їх з історією космонавтики. Тому не виключено, що у нас ще з’являтимуться Ломоносови з Дмитрівки.

– Без сумніву, у піввіковий день народження до вас з усіх боків линули добрі слова й теплі привітання. А чого б ви хотіли побажати у відповідь своїм друзям-товарищам?

– Миру і … ще раз миру! Сьогодні це дуже актуально…

Питання ставив Юрій ЛІГУН